Ярославичі

Ярославичі. Правління Ярославичів!

Ярославичі

Ярославичі

Хронологія

1054 р., кінець лютого —1068 р., 15 вересня — князювання в Києві Ізяслава Ярославича.

1068 р. — поразка руських дружин Ізяслава, Святослава та Всеволода Ярославичів на р. Альті від половців. Згадка про київське віче. Виступ киян проти князя Ізяслава, його вигнання, звільнення з ув’язнення князя Всеслава.

1078 р., 3 жовтня — битва Ізяслава та Всеволода Ярославичів з Олегом Святославичем на Нежатиній Ниві поблизу Чернігова. Загибель Ізяслава.

1097 p., 19 жовтня — Любецький з’їзд князів. Схвалення принципу князівської вотчини. Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадщину дітям та онукам. Спроба припинити усобиці, об’єднатися для боротьби із зовнішніми ворогами.

1113 р., квітень — повстання в Києві після смерті князя Святополка Ізяславича. Закликання на княжий стіл переяславського князя Володимира Мономаха, який прибув до Києва 20 квітня.Укладання юридичних норм — «Статуту» («Уставу») Володимира Мономаха, за яким обмежувалися високі лихварські відсотки, заборонялося брати в кабалу селян-закупів.

1113 р., 20 квітня — 1125 р., 19 травня — князювання у Києві Володимира Всеволодовича (Мономаха). Відновлення великокнязівської влади на більшій частині давньоруських земель. Успішна боротьба з половцями.

1125 р., 19 травня — смерть князя Володимира Всеволодовича (Мономаха).

1125 р., 20 травня — 1132 рр., 15 квітня — правління в Києві Мстислава Володимировича. Низка перемог над половцями. Закінчення періоду єдності на Русі.

1141 р. — об’єднання князем Володимирком Володаревичем галицьких земель в єдину державу.

1153 р. — 1187 р., 1 жовтня — князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галицькій землі. Потужна держава, у якій значний вплив мали бояри.

1169 р., 12 березня — розорення Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Початок занепаду Київської держави.

1185 р., 1-13 травня — похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Розгром руської дружини половецьким ханом Кончаком на р. Каялі.

1187 р. — найдавніша згадка назви «Україна» в Київському літописі, сповіщаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича.

Правління Ярославичів та роздробленість Київської Русі.

По смерті Ярослава Мудрого в Руській державі досить довго не було одноосібного правителя із сильною владою. Найважливіші землі було зосереджено в руках старших Ярославичів (синів Ярослава) – Ізяслава, Святослава, Всеволода, які спершу правили досить злагоджено: воювали проти кочовиків – торків, а 1055 р. до руських кордонів уперше підійшли половці, велика битва з якими відбулася 1068 р. на р. Альті. Військо Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Безпорадність князів обурила киян, викликала повстання (1068), у результаті якого князя Ізяслава було вигнано з Києва. У 1069 р. Ізяслав знов посів великокнязівський престол. Протягом кількох наступних років брати начебто правили мирно: на Вишгородеякій нараді князів (1072) було схвалено звід руських законів «Правду Ярославичів»; 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Великим князем київським став Святослав, однак після його смерті знову розгорнулася кривава боротьба за київський престол. Лише у 1096 р. синові Всеволода Володимиру Мономаху вдалося силою зброї заспокоїти Святославичів.

Восени 1097 р. у м. Любечі на Дніпрі зібрався з’їзд князів Київської держави (були присутні 6 найвпливовіших князів). Боротьба проти половців, які постійно загрожували руським землям на півдні, потребувала об’єднання сил князівських військ. З’їзд ухвалив рішення припинити міжкнязівські усобиці, які послаблювали державу; установити правило: кожний князь повинен правити на тих землях, які успадкував від батька (принцип князівської вотчини); спільно боротися проти половців.

Ярославичі

Володимир Мономах (1113 – 1125). Володимир Мономах став Великим князем київським у 60-річному віці (запрошений киянами під час повстання 1113 р.). Цього ж року затверджено «Статут» Володимира Мономаха – новий збірник законів, який увійшов до «Руської правди», підтверджував усі права феодалів щодо підданих, однак передбачав певні поступки міській бідноті та закупам. Дванадцять років князювання Володимира Мономаха були роками миру і спокою. Об’єднання князем 3/4 територій Русі тимчасово стабілізувало становище держави і повернуло її в ряд наймогутніших країн Європи.

Ярославичі

Мстислав Володимирович (1125 – 1132). Сину Володимира Мономаха Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. За семирічне правління його вшанували ім’ям Великий. Мстислав уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу, тримав у покорі норовистих родичів. По його смерті в Київській Русі розпочалася доба політичної роздробленості.

Ярославичі

Роздробленість Київської Русі. За своєю суттю феодальна (політична) роздробленість була переходом від ранньофеодальної держави до зрілого феодального суспільства, у Київській Русі почалася в 30-х роках XII ст. У XII ст. утворилися окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. На початку XIII їх було вже 50. Причини роздробленості: 1) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; 2) зростання великого феодального землеволодіння; 3) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; 4) частковий занепад Києва як торгового центру, поява нових центрів зовнішньої торгівлі; 5) посилення експансії степових кочівників (половців та ін.). Наслідки роздробленості Київської Русі: а) позитивні: формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві; піднесення міст; значне зростання чисельності населення; розвиток східнослов’янської культури; б) негативні: посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності; князівські міжусобиці; ослаблення держави; зниження обороноздатності держави; посилення тиску на Русь сусідніх держав.

На українських землях постали самостійні князівства (тут формувалася українська народність):

Київське (формування завершилося в другій половині ХІ ст.; одна із земель, де добре розвивалося господарство – майже 80 міст – центри ремесел і торгівлі; залишалося символом великокнязівських традицій; Андрій Боголюбський у 1169 р. зі своїм військом напав на Київ і знищив його; у 1201 р. волинський князь Роман Мстиславич зайняв Київ),

Чернігово-Сіверське(утворилося з Чернігівського та Новогород-Сіверського князівств). Формування Чернігівського князівства завершилося в XI ст., незалежним від Києва стало в 50 – 60-ті роки XII ст., найбільше за територією з князівств Русі);

Новгород-Сіверське князівство створене 1097 р. за рішенням князівського з’їзду в Любечі. За законом новгородські князі підкорялися Чернігову, але фактично проводили самостійну політику; у 1178 р. князем новогород-сіверським став Ігор Святославич, який 1185 р. здійснив невдалий похід проти половців (військо зазнало поразки, князь потрапив до полону, половці рушили на Русь, про що розповідає «Слово о полку Ігоревім»);

Переяславське (сформувалося ще до поділу Русі між синами Ярослава Мудрого, але до першої третини XIII ст. не досягло політичної самостійності і цілком залежало від Києва; переяславські князі активно боролися проти половців);

Галицьке (1097 р. відокремилося від Києва). Виникло в результаті самостійного політичного розвитку, а не розпаду Київської Русі. У 80-х роках XI ст. являло собою кілька дрібних князівств – Перемишльське, Теребовлянське, Звенигородське; найвищої могутності досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153 – 1187);

Волинське до середини XII ст. було у складі Київської Русі. Виникло в результаті самостійного політичного розвитку, а не розпаду Руської держави. На відміну від Галицького князівства менше роздиралося міжусобицями, розквіту досягає за Романа Мстиславича (1170 – 1205).