Русь

Русь. Устрій Русі та Галицько-Волинської держави!

Русь.

Хронологія

Русь1056 р., 21 жовтня — 1057 рр. — створення в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира Євангелія (Остромирове Євангеліє) — першої датованої рукописної книги Русі.

1072 р. — Вишгородська нарада князів. Ухвалення зводу руських законів «Правди Ярославичів», що разом зі статтями Ярослава Мудрого становила «Руську правду».

1073 р. — створення «Ізборника Святослава».

1073-1078 рр. — будівництво Успенського собору Печерського монастиря у Києві.

1076 р. — диякон Іоанн уклав у Києві «Ізборник», який містив основні положення християнського віровчення, уривки з релігійних творів.

1097 р., 19 жовтня — Любецький з’їзд князів. Схвалення принципу князівської вотчини. Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадщину дітям та онукам. Спроба припинити усобиці, об’єднатися для боротьби із зовнішніми ворогами.

1108 р. — 1113 р., 17 жовтня — будівництво Михайлівського Золотоверхого собору Михайлівського монастиря в Києві. Знищений більшовиками у 1934 р., відбудований на межі тисячоліть.

1113 р. — укладання юридичних норм — «Статуту» («Уставу») Володимира Мономаха, за яким обмежувалися високі лихварські відсотки, заборонялося брати в кабалу селян-закупів.
Укладення Нестором першої редакції «Повісті минулих літ».

1115 р. — переписування в Києві на замовлення князя Мстислава Володимировича напрестольного Євангелія (Мстиславове Євангеліє).

1117 р. — укладання «Повчання» Володимира Мономаха, зверненого до його дітей, видатної пам’ятки давньоруського письменства.

1157 р. — будівництво Успенського собору в Галичі.

1160 р. — спорудження на замовлення волинського князя Мстислава Ізяславича Успенського собору в місті Володимирі.

1185 р., 1-13 травня — похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Розгром руської дружини половецьким ханом Кончаком на р. Каялі.

1187 р. — найдавніша згадка назви «Україна» в Київському літописі, сповіщаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича.
Створення поеми «Слово о полку Ігоревім».

1215-1230 рр. — орієнтовний період створення «Києво-Печерського патерика», збірки життєписів («житій») найвидатніших ченців.

1303 р. — утворення галицько-волинським князем Юрієм І Львовичем галицької православної митрополії (проіснувала до 1347 р.).

1324 р. — перша писемна згадка про чинність на українських землях (у Володимирі-Волинському) магдебурзького права.

 Політичний, соціальний устрій і господарське життя Київської Русі та Галицько-Волинської держави у IX — XIV ст.

Устрій Русі та Галицько-Волинської держави! За політичним устроєм Київська Русь була федеративною монархією. Найбільшу владу мали князі (нащадки Ігоря Рюриковича). Князівська влада була спадковою. Київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як найстаршому. Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали: ради при князях або боярські ради, князівські з’їзди, віча впливових бояр, дружинників, заможного купецтва.

Суспільство поділялося на «кращих людей» — панівну верхівку (Великий князь київський, удільні князі, бояри, дружинники, духовенство) та «чорних людей» – непривілейоване населення. У середині XI ст.

Русь. Селяни

«Руська правда» закріпила існування таких груп: смерди – більша частина селян, мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були особисто вільним.

Закупи – люди, які через різні причини втратили власне господарство й змушені були йти в кабалу до феодала «за купу» (грошову позичку); рядовичі – селяни, які уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього й змушені були працювати за частку виробленої продукції;челядь, холопи – особи, які втратили своє господарство й працювали на феодала, їх продавали, дарували, передавали в спадщину, за гарну службу холопа могли відпустити на волю; ізгої – особи, які втратили зв’язок з общиною або своєю верствою населення (ними могли стати вільні селяни, купці, діти священиків і навіть князів), залишалися особисто вільними; «люди» – вільні селяни-общинники та посадські люди. Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, купці та ремісники.

Русь. Феодальні повинності селян:

на ранніх етапах розвитку селяни здебільшого віддавали пану продукти – мед, віск, збіжжя, хутро. Це називалося даниною. Найдавнішою формою данини в Київській Русі було полюддя. Після 945 р. (повстання деревлян) запроваджені чітко визначені норми податку(«уроки»). У X ст. склалася ціла система податків: «дим» – з окремого будинку; поземельний податок – від плуга або сохи. Інша форма повинностей – відробітки (з часом їхня роль зростала): «повоз» – надання коней і транспорту для потреб князя та його адміністрації; участь у будівництві міст і зведенні укріплень. З X ст. зростала роль грошового податку.

Русь. Розвиток ремесла і торгівлі:

найпоширеніші з ремесел – залізоробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництво; усього ж існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів давньоруські ремісники досягли в металургії та обробці заліза. Поширені також були обробка шкіри, дерева й кістки. Важливе місце посідали домашні ремесла – прядіння і ткацтво, якими займалися в кожній селянській родині. Продукція сільського господарства і ремісничі вироби вивозилися купцями Грецьким шляхом («із варяг у греки» – один із найдавніших шляхів) до Візантії, а Залозним – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Від Києва через Галич ішов Соляний шлях. Через Володимир-Волинський пролягали торговельні шляхи на Захід — у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину. У IX – X ст. у Київській Русі існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Бєлгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XIII ст. було щонайменше 54 міста в Київській землі, 75-у Чернігівській, 28-у Переяславській, 94-у Волинській, 46-у Галицькій.

Русь. Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Характерні риси розвитку культури: 1) переважаючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури; 2) запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів; 3) існування на Русі дохристиянського культурного середовища – підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури; 4) швидке піднесення культури, поява нових культурних явищ.

Ще у дохристиянський період східні слов’яни мали свою писемність. Існують свідчення про високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію у східних слов’ян дохристиянського періоду. Християнство сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах життя суспільства і в культурі зокрема. У літературі розвивалися жанри – священні книги (Остромирове Євангеліє, середина XI ст.), житія («Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського»), проповіді («Слова» Кирила Туровського, твори митрополита Кирила Смолятича, перша половина XII ст.),повчання («Повчання» Володимира Мономаха, перша половина XII ст.). У 1187 р.з’являється «Слово о полку Ігоревім», що не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. Оригінальними літературними творами були «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073).

Русь. Живопис та архітектура

У живописі було поширеним писання ікон, що наслідували візантійські зразки, але все частіше трапляються світські сюжети, зображення реальних людей, побутових сцен (фрески Софії Київської зображують життя княжого двору – воєнні виправи, лови, вистави скоморохів та ін.); перші вітчизняні живописці – Григорій і Аліпій (Алімпій), кінець XI – початок XII ст. В архітектурі:виникають перші монументальні споруди – Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031 – 1036). Софійський собор у Києві (1037), який прикрашає мозаїка – зображення Богородиці-Оранти. За часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого поширювалися освіта і книгописання:засновувалися державні і приватні школи, бібліотеки (книгозбірня Ярослава Мудрого при Софійському соборі тощо), виникло літописання (1037 – 1039 рр. – перше давньоруське літописне зведення; у 1113 р. – перша редакція «Повісті минулих літ», укладена Нестором — ченцем Києво-Печерської лаври.

Русь. Походження й поширення назви «Україна».

У 1187 р. у Київському літописі вперше з’явилася назва «Україна»: за словами літописця, з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича, за ним плакали не тільки переяславці, а й «Україна багато потужила». Таким чином назва «Україна» поширювалася на Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Наступна згадка – під 1189 р., коли галичани запросили на князювання Ростислава Берладничича, який приїхав «до України Галицької» (малися на увазі Галичина, Покуття й Подністров’я). Під 1285 р. у Галицько-Волинському літописі Волинська земля також названа Україною. Історик Сергій Шелухін переконливо довів у 1936 р., що термін «Україна» означав край, шмат землі, уділ, окрему територію (землю) зі своїми межами, кордонами й окраїнами.

Історичне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави.Київська Русь: а) була однією з наймогутніших держав середньовіччя, активним учасником тогочасного міжнародного життя; б) відіграла важливу роль у розвитку Східної Європи, визначивши головні напрями її подальшого розвитку, ставши складовою частиною формування європейської цивілізації; в) стала щитом для захисту народів Центральної і Західної Європи від монгольської навали; г) її традиції вплинули на подальший політичний, економічний і культурний розвиток східнослов’янських народів (українців, росіян, білорусів). Галицько-Волинська держава — безпосередній спадкоємець Київської Русі: а) зберегла від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; б) після занепаду Києва стала новим центром політичного та економічного життя; в) розширила сферу дії західноєвропейської культури, сприяла поступовому подоланню однобічного візантійського впливу; г) продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляла східнослов’янську державність на міжнародній арені.

Початок литовського та польського панування на українських землях

З 1349 р., коли загинуло Українське королівство, розпочинається тривала й запекла боротьба за українські землі між Литвою, Польщею та Угорщиною.

Більшість українських земель протягом другої половини XIV ст. увійшли до складу Великого князівства Литовського (проникнення литовців розпочалося за князя Міндовга (1230 – 1263); 1362 р. князь Ольгерд утвердив литовську владу наКиївщині, частині Чернігово-Сіверських земель і Переяславщині; на кінець XIV ст. до Литви відійшли Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля).

Польське проникнення на українські землі розпочалося 1340 р. за короля Казимира III (1310 – 1370). 1387 р. остаточно приєднана Галичина (король Владислав II – великий князь Литовський Ягайло); 1430 р. Польща затвердилася вЗахідному Поділлі.

Кревська унія 1385 р.

– державно-політичний союз між Польщею та Литвою в м. Креві (нині територія Білорусі): Великий князь Литовський Ягайло Ольгердович одружився з польською королевою Ядвігою, прийняв католицтво (лютий 1386 р.) і став польським королем Владиславом II (об’єднання Польщі та Литви в єдину Польсько-Литовську державу). Причини укладання унії: прагнення Великого князя литовського Ягайла знайти підтримку в боротьбі за владу, що точилася між синами Ольгерда та його племінником Вітовтом; необхідність об’єднання сил Польщі та Великого князівства Литовського у боротьбі проти Тевтонського ордену; прагнення Польщі мирним шляхом через унію здобути руські землі, підпорядковані литовцям; виникнення нової загрози Литві зі сходу (з боку Московського князівства). Наслідки унії: Литва втратила свою незалежність; українські землі входили до складу Литовсько-Руської держави; литовських бояр-католиків урівняно в правах із поляками; розпочинається боротьба литовського боярства за підтримки частини руської знаті (українців, білорусів) за збереження самостійності Литви.

Великий князь Литовський Вітовт (1350 – 1430) з 1390 р. бореться за відновлення незалежності Литви. У 1413 р. у м. Городелі між Ягайлом (польський король Владислав II) і Вітовтом була укладена унія (Городельська унія): Польща була змушена визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського. У 90-х роках XIV ст. Вітовт, який прагнув не допустити виникнення Української держави, ліквідував удільні українські князівства.

Великий князь Литовський Свидригайло (1430 — 1431),

обраний без згоди польського короля. За підтримки українських і білоруських князів Свидригайло боровся за здобуття Великим князівством Литовським незалежності. Невдоволена його політикою литовська знать за підтримки Польщі усунула князя від влади, замінивши його Сигізмундом (братом Вітовта). У 1432 р. прихильники Свидригайла відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею, і утворили самостійну державу – Велике князівство Руське, до якого увійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля (дослідники інколи називають це утворення Українсько-білоруською державою). Князівство очолив Свидригайло. Після поразки Свидригайла в битві під Вількомиром (нині м. Укмерге в Литві) у 1435 р.

Велике князівство Руське не мало шансів на існування. Литовська влада вимушена була відновити удільні Київське й Волинське князівства. Але зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі, тому відновленікнязівства знову було ліквідовано: 1452 р. – Волинське, 1471 р. – Київське.Остання спроба князів відновити незалежність українських земель силою зброї – повстання Михайла Глинського 1508 р., що також зазнало поразки.

Українські землі у складі Угорщини, Молдовського князівства та Московської держави. Крим і Українське Причорномор’я

Угорщина і Молдовське королівство. У 1320 р. на території всього Закарпаття утвердилася влада Угорщини, яка у середині XIV ст. захопила також Південну Буковину. У 1359 р. було проголошено незалежне Молдовське князівство, до його складу ввійшла північна частина Буковини. У 1498 р. Молдовське князівство захопило частину Галицького Покуття. У першій третині XVI ст.Князівство потрапило до складу Османської імперії, відтоді над Північною Буковиною встановилося турецьке панування.

Московське князівство. 1522 р. до нього остаточно ввійшла вся Чернігово-Сіверщина.

Кримське ханство. У 1449 р. кримські татари відокремилися від Золотої Орди й утворили власну державу Кримське ханство, яке в 1475 р. стало васалом Османської імперії. У середині XVI ст. до складу ханства, крім Криму, входили землі від гирла Дніпра до гирла Дону і р. Кубані, а наприкінці цього ж століття ханству вже належать Білгород, Бендери, Азов, Кінбурн, степи Причорномор’я. У 1482 р. кримський хан пограбував Київ.

Соціальний устрій та господарське життя в Україні.

Селяни становили 80% (особисто вільні та феодально залежні). З XV ст. починає поширюватися новий тип господарства – фільваркове. Фільварок, на відміну від типового двору шляхтича, мав більшу кількість орної землі, частину вироблюваної в ньому продукції продавали на ринку. Для існування фільварків необхідно було багато землі, тому феодали відбирали її у селян, одночасно збільшували панщину (у XV ст. – 14 днів на рік, 1520 р. – у Польщі 1 день на тиждень), запроваджували кріпацтво. У 1490 р. на Буковині і Галичині відбулося повстання селян під проводом Мухи.

З кінця XIV – у XVI ст. формується шляхта – панівний привілейований стан українського суспільства.

Розвиток міст в Україні відбувався повільно через напади татар, але зростала роль міст як осередків ремесла і торгівлі (Львів, Київ, Луцьк, Холм, Володимир, Кам’янець-Подільський та ін.). Ремісники об’єднувалися в ремісничі цехи, перші з яких з’явилися наприкінці XIV ст. у Галичині і Закарпатті. У містах запроваджувалося магдебурзьке право (першими на українських землях здобули м. Володимир-Волинський 1324 р,, Сянок – у 1339 р., Львів – 1356 р.).

Виникнення українського козацтва і Запорізької Січі. Уперше термін «козак» згадано в Початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов – «одинокий», «схильний до завоювання». Найбільш уживане сучасне значення слова «козак» – людина, яка живе за рахунок воєнного промислу, вільна людина.Причини виникнення українського козацтва: 1) зростання великого феодального землеволодіння (нестача власної орної землі у багатьох селян, які прагнули її здобути на просторах Дикого поля); 2) посилення феодальної експлуатації, зростання релігійного та національного гніту (полонізація українського населення і наступ католицької церкви на права православної); 3) зростання зовнішньої загрози, нагальна потреба захисту від нападів турків і татар.

Джерела формування козацтва:

у першій половині і середині XVI ст. — головне джерело формування козацтва— ухідники (ними ставали здебільшого селяни, частина міщан, навіть деякі бояри). Також у козаки подавалися збіднілі бояри, які не змогли стати шляхтичами, але не хотіли перетворитися на кріпаків, позбавлені сану священики, шукачі пригод. Перші достовірні згадки про українських козаків маємо з «Хроніки» польського автора Мартіна Бєльського: у 1489 р.козаки супроводжували польське військо в поході проти татар; у 1492 р. татарський хан скаржився Великому князю литовському Олександру, що українські козаки напали на турецький корабель під Тягинею. У 40-х роках XVI ст. православний князь Д. Вишневецький об’єднав розрізнені козацькі ватаги і близько 1556 р. побудував на о. Мала Хортиця на Дніпрі укріплене земляними валами і дерев’яним частоколом поселення – Запорізьку Січ, центральне укріплення козаків. У 1557 р. Хортицька Січ була зруйнована татарами.

Культурне й церковне життя.

Українська культура зазнала європейського впливу. Багато українців навчалися в європейських університетах. Одним з українських учених, які здобували Освіту на чужині, був Юрій Дрогобич (Юрій із Дрогобича). Він став носієм гуманістичних ідей, які виникли і поширювалися в Західній Європі з XIV ст. Розпочинається українське книгодрукування. Перша українська друкарня з’явилася наприкінці XV ст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства. Заснував цю друкарню Швайпольт Фіоль, якого вважають українським першодрукарем. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги церковнослов’янською мовою, післямови до яких були написані українською. На початку XVI ст. з’явилися книгодруки білоруса Франциска Скорини (1517 р. – «Псалтир», надрукований у Празі; 1519 р. – «Біблія руська»), які були надзвичайно популярні в Україні.

Більше інформації ТУТ