Помаранчева революція та президентські вибори 2004-2005 рік

Помаранчева революція

Дивись також: Революція гідності

Помаранчева революція

Помаранчева революція. Довгий час, незважаючи на згадані заходи, економічну кризу, однак, подолати не вдалося. Заборгованість із заробітної плати у багатьох категорій працюючого населення, пенсій становила від одного до шести місяців, а іноді і більше; загострилася проблема безробіття, продовжувався спад промислового виробництва. Різні приватні, напівприватні структури, окремі особи, зокрема службові, за роки незалежності вивезли з України понад 320 млрд доларів; одночасно “прихватизувавши” державного майна на 120 млрд доларів.

Малоефективною, поверховою була загалом діяльність органів виконавчої влади, президентської адміністрації та його самого у справі виходу із затяжної економічної кризи. Не кращою була і робота парламенту. На це були свої причини.

По-перше, майже три роки після виборів йшли довибори депутатів, внаслідок чого дещо змінилося співвідношення політичних сил у парламенті. Восени 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії з їх різноманітними програмами, діяло 3 фракції і 7 депутатських груп.

Усього ж станом на березень 1997 р. в Україні було зареєстровано 41 політичну партію. Причому простежувалася тенденція до формування партій за новим принципом: якщо на початку 90-х pp. партії створювалися навколо конкретного лідера, “під когось”, то з 1996 р. починається кардинально новий процес – процес об’єднання однодумців (типові приклади виникнення Народно-демократичної партії чи партій “Реформи і порядок”, “Громада”).

По-друге, відсутність єдності переконань, почуття справжнього патріотизму, любові до України у багатьох депутатів, небажання йти на взаємні поступки, необхідні компроміси, вперта переконаність у необхідності стояти на “своїй” правді, що правильніше визначається словом “упередженість”, а звідси – непримиренні конфронтаційні позиції – все це, як і інше, робило працю парламенту малоефективною. Майже завжди, якщо фракція Руху, скажімо, висувала якусь потрібну і слушну пропозицію, – її обов’язково провалювали комуністи, чи навпаки. І ніколи не було винних. “Це вони, а не ми”, – твердили депутати.

Великі надії покладались населенням України на вибори 1998 р.

Уперше вибори проводились за змішаною мажоритарно- пропорційною системою. 225 депутатів обирались у одномандатних виборчих округах (за мажоритарною системою) і 225 – у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на підставі пропорційного представництва (від партій і блоків).

До виборчого бюлетеня у багатомандатному виборчому окрузі було внесено 30 політичних партій чи їх блоків. Проходили списки кандидатів тих партій чи блоків, які отримали 4 та більше відсотків голосів виборців.

Серед партій, що не пройшли по виборах за партійними списками, але були близькими до успіху, – Аграрна партія – 974 758 голосів (3,67 %); партія “Реформи і порядок” – 831 517 (3,13 %); виборчий блок “Трудова Україна” – 815 272 (3,07 %); блок “Національний фронт” (КУН, УРП, УКРП) – 720 921 (2,72 %) та ін. За рахунок одномандатних виборчих округів отримали представництво в Парламенті такі партії: Аграрна – 8; “Реформи і порядок” – 3; КУН – 3; партія регіонального відродження України – 2, УРП – 2; ХДПУ – 1; ДемПУ – 1; ХНС – 1 і ін.

Усього було зареєстровано 430 обраних депутатів. За посадою та заняттям серед депутатів було: підприємців – 141; фермерів – 89; керівників органів місцевої виконавчої влади та самоврядування – 31; керівників працівників державних підприємств – 29; працівників Секретаріату ВР -12; працівників соціально-культурної сфери – 37; працівників громадських об’єднань і організацій – 34; працівників ЗМІ – 12; керівників та працівників міністерств і відомств – 8; голів обласних Рад – 3; працівників правоохоронних органів – 3; працівників сільськогосподарських підприємств – 12; адміністрації Президента – 5; пенсіонерів –2; студентів, аспірантів – 2; робітників – 1; тимчасово непрацюючих – 3; служителів культу – 1; військовослужбовців – 1. Вчений ступінь мали: кандидатів наук – 68; докторів – 34.

Помаранчева революція

За віком відбулось “омоложения” Верховної Ради: 11 депутатів входило до категорії молодих (21–30 років); віком від 31 до 40 років було 91 депутат; від 41 до 50 років – 203 депутати; від 51 до 60 років – 104. У складі парламенту стало більше жінок – 32.

На початку роботи Верховної Ради було сформовано 8 фракцій (до кінця 1998 р. їх стало 9, на березень 1999р. – 13): Компартії – 122 депутати; НДП – 56; “Громади” – 42; Народного Руху (Ю. Костенко) – 30; група “Відродження регіонів” – 27; Партії зелених – 26; “Лівого центру (СПУ)” – 24; Соціал-демократичної партії (об’єднаної) – 24; групи “Незалежні” – 18; фракції Народного Руху (В. Чорновіл) – 16; Селянської партії – 15; Прогресивних соціалістів – 14; “Реформи – Центр” – 13.

Після довиборів у парламенті на грудень 1998 р. налічувалося 448 депутатів.

Головою Верховної Ради обрано О. Ткаченка (Селянська партія), першим заступником – А. Мартинюка (КПУ), заступником – В. Медведчука (СДПУ(о)).

Парламент України розгорнув свою діяльність. Долаючи постійні політичні чвари і суперечки, які значно гальмували та зменшували ефективність діяльності Верховної Ради, вона все- таки працювала. Так, за підсумками тільки двомісячної роботи другої сесії парламенту XIV-го скликання було розглянуто понад 120 проектів законів, серед них 29 – подані Президентом, 55 – Кабінетом Міністрів, 40 – народними депутатами. Остаточно прийнято 28 законів, ратифіковано 7 міжнародних угод, одну денонсовано.

На початку грудня 1998 р. у першому читанні було схвалено дуже важливий закон про держбюджет на 1999 р. та про зміни до пенсійного законодавства. Щоправда, на розгляд у комітетах чекали своєї черги ще 650 законопроектів. До того ж з 19 законодавчих актів, прийнятих наприкінці 1998 р., на 8 Президент наклав вето.

Залишилися дуже гострими внутрішні соціально-економічні питання, невиплата зарплат, допомог. Тривожним було зростання державного боргу – на 1 жовтня 1998 р. він становив 50,5 млрд грн, із них зарубіжним країнам – 37,1 млрд, внутрішній – 13,4 млрд грн.

Отже, економічна та соціально-політична ситуація в Україні продовжувала залишатись складною. Потрібні були рішучі, кардинальні кроки для її виправлення.

Восени 1999 р. закінчувався строк повноважень Президента України.

На 31 жовтня були призначені вибори. Вони мали відбуватися, на відміну від попередніх, не лише в умовах чинності Конституції України, а й нового Закону “Про вибори Президента України”, яким внесено важливі зміни до цього процесу. Зокрема; змінено порядок внесення претендентів на посаду Президента. Це право отримали виключно політичні партії та збори виборців; чіткіше регламентовано процедуру голосування і підрахунку голосів; вжито додаткових заходів щодо захисту від підробки і фальсифікації виборчих бюлетенів; запроваджено принцип так званого “позитивного голосування”, тобто підраховуються голоси “за”; Президент України міг бути обраний у другому турі незалежно від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні.

Виборча кампанія проходила як ніколи гостро і напружено. Було висунуто 15 кандидатів у Президенти, серед них – Вітренко ?. М., Кононов В. М., Костенко Ю. І., Кучма Л. Д., Марчук Є. К., Мороз О. О., Симоненко ?. М., Ткаченко О. О., Удовенко Г. Й. і ін.

Перед виборами зняли свої кандидатури О. Олійник і О. Ткаченко (на користь П. Симоненка).

Загальна кількість виборців становила 39 498 630 чоловік. У голосуванні взяло участь 26 305 198 чоловік, або 70,15 %. Визнано недійсними 1 037 млн бюлетенів (3,95 %), не підтримали жодного кандидата 477 019 виборців (1,81 %).

Оскільки ніхто з кандидатів не набрав, необхідної кількості голосів, то на 14 листопада було призначено повторне голосування. До виборчого бюлетеня було включено Леоніда Кучму та Петра Симоненка, які у першому турі набрали найбільше голосів.

У голосуванні взяло участь 28 231 774 виборців, тобто більше, ніж у першому турі.

За Л. Кучму проголосувало 15 870 722 виборців (56,25 %), за П. Симоненка – 10 665 420 виборців (37,80 %). Визнано недійсними 706 161 бюлетенів (2,5 %). Проти обох кандидатів подано 980 181 голос (3,44 %).

Таким чином, Президентом України на наступний п’ятирічний строк більшість населення переобрала Л. Кучму.

Ліві партії і сили, які як на парламентських виборах 1994 р., так і 1998 р. ще отримали значну кількість місць та продовжували гальмувати демократичні незалежницько-державні процеси в Україні, й далі не мислячи її у відриві від Росії.

Ініціативи Л. Кучми внести поправки до чинної Конституції, які б сприяли утворенню парламентської більшості та конституційному співробітництву Президента з Верховною Радою, знайшли схвалення у більшості депутатів. У січні 2000 р. було оголошено про створення парламентської більшості. У неї увійшли 237 депутатів, переважно центристського і правового спрямування. Вони висловили готовність солідарно виступати за здійснення демократичних реформ в Україні, співпрацювати з урядом, який очолив Віктор Ющенко (перед ним діяли ще уряди Є. Марчука (березень 1995 – травень 1996 pp.) і П. Назаренка (червень 1996 – червень 1997 pp.).

Проте робота більшості у Верховній Раді систематично й відверто гальмувалася її спікером О. Ткаченком. У зв’язку з обструкцією лівих фракцій у лютому 2000 р. п’яту сесію Верховної Ради було перенесено у приміщення Українського дому. На неї прибули 255 з 455 народних обранців. На цій сесії у перший же день було обрано нове керівництво Верховної Ради. Головою парламенту став Іван Плющ. Ухвалено постанову про заміну радянської символіки на фасаді будинку Верховної Ради державною символікою незалежної України, чому довгий час чинили завзятий опір ліві депутати. Їм-бо, українським парламентарям, була ближчою, рідною символіка комуністичної тоталітарної імперії, гнобительки України! Згадані події згодом отримали неофіційну назву “Оксамитова революція”.

Проте ліві сили незабаром взяли реванш: у травні 2001 р. був змушений подати у відставку з посади прем’єра В. Ющенко.

Прем’єр-міністром, за поданням Президента, став А. Кінах (травень 2001 – листопад 2002 pp.).

Основні напрямки діяльності уряду А. Кінаха були спрямовані на реформування податкової системи, забезпечення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання, посилення соціальної спрямованості реформ, підвищення темпів економічного зростання, досягнутих урядом В. Ющенка, ліквідації заборгованостей із заробітної плати та ін.

У березні 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. До виборчих бюлетенів по багатомандатних загальнодержавних виборчих округах було внесено 31 політичну партію і їх блоків. їм належало подолати 4-відсотковий бар’єр. Перемогу здобули шість із них: блок “Наша Україна” (лідер В. Ющенко) – 23,5 % голосів; Комуністична партія (П. Симоненко) – 20 %; блок “За єдину Україну” (В. Литвин) – 12 %; Соціалістична партія (О. Мороз) – 6,9 %; блок Ю. Тимошенко – 7,2 %; Соціал-демократична партія (об’єднана) (В. Медведчук) – 6,2 %. Парламентська більшість була сформована навколо блоку “За єдину Україну” та Соціал- демократичної партії (об’єднаної).

Головою Верховної Ради обрано тодішнього керівника Адміністрації Президента Володимира Литвина. В листопаді цього ж року сформовано коаліційний уряд на чолі з Віктором Януковичем.

Помаранчева революція

Соціально-економічні та політичні реформи другої половини 1990-х pp. не виправдали сподівань суспільства на швидкі і ґрунтовні соціальні зміни. Маючи за Конституцією значні посадові повноваження, Президент Л. Кучма, однак, не доклав належних зусиль, спрямованих на розвиток демократичних процесів в Україні, проведення змін у соціально- економічній сфері. Деякі реформи хоч і проводились, але Л. Кучма обрав такий їх напрямок і шлях, який максимально сприяв інтересам його найближчого оточення та колишній компартійно- радянській номенклатурі. Так, ще за президентства Л. Кравчука в широких масштабах розгорнувся, а за президентства Л. Кучми ще в ширших продовжувався процес роздержавлення майна Української РСР – цивільно-промислового, сільськогосподарського, військового і ін.

Здійснюваний під контролем Адміністрації Президента Л. Кучми та парламенту, цей процес тривалий час відбувався за відсутності чітких законів і підзаконних актів у галузі приватизації. В результаті значна частина об’єктів державної власності, зокрема потужних промислових підприємств, опинилася в руках кількох кланів олігархів, які утворили могутні фінансово-промислові групи (ФПГ).

Багато підприємств спеціально доводили до банкрутства, щоб потім скупити їх оптом за безцінь.

Монополістичні об’єднання, якими насправді були ФПГ, завдяки зрощенню з представниками виконавчої, законодавчої і судової гілок влади забезпечували собі надприбутки, що ніяк не відображалося на державному бюджеті та загальному рівні добробуту населення, яке все більше зубожіло, зарплати трудящих і пенсії були до смішного мізерні, ціни на товари і продовольство, хоч і поволі, але невпинно зростали. Зате в Україні з’явилося чимало мільйонерів, а згодом – і мільярдерів.

Попри задекларовані у своїх інавгураційних промовах (у 1994 і 1999 pp.) наміри утвердити в Україні засади соціальної держави, Л. Кучмі так і не вдалось здійснити низку ефективних заходів щодо соціального захисту населення, а саме створення необхідних умов для виживання незахищених верств населення, значна частина якого знаходилась поза межею бідності, якісного і безкоштовного медичного обслуговування, насамперед для інвалідів, учасників Великої Вітчизняної війни та пенсіонерів, охорони материнства та дитинства, подолання безробіття та корупції, організованої злочинності, збереження заощаджень вкладників і ін.

Назрілі проблеми у реформуванні посткомуністичного політичного устрою в Україні, особливо у взаєминах між гілками влади, породили народну ініціативу проведення всеукраїнського референдуму щодо внесення відповідних змін до чинної Конституції. Переймаючись намірами підпорядкувати собі парламент як державно-політичний інститут, створити політичний трикутник “Президент – Верховна Рада – політичні партії”, Л. Кучма підтримав ініціативу проведення референдуму.

Ініціатори референдуму зібрали необхідні 3 млн підписів. Президент видав Указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму.

На референдум було винесено кілька актуальних питань: про право розпуску Президентом Верховної Ради у разі її неспроможності протягом одного місяця сформувати постійно діючу парламентську більшість або незатвердження нею упродовж трьох місяців державного бюджету; зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300; створення другої, верховної палати парламенту як представника інтересів регіонів; скасування депутатської недоторканності. Президент запропонував увести до референдуму ще два питання: про недовіру Верховній Раді третього скликання та про прийняття нової Конституції на референдумі. Але Конституційний Суд зняв ці дві останні пропозиції як неконституційні, і імплементацію наслідків референдуму поклав на Верховну Раду.

На всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 р. на усі винесені питання переважна більшість населення (у голосуванні прийняло участь 81 % від включених у списки громадян) дала позитивні відповіді. Цифри були вражаючі – від 82 до 90 %. Оскільки питання стосувались переважно правового становища депутатів ВР і її структури, то чимало з них, як варто було сподіватися, стали висловлювати сумніви щодо чесності і прозорості голосування. А марно.

У парламенті розгорнулась завзята політична боротьба щодо імплементації підсумків квітневого референдуму у життя. Проте питання імплементації незабаром відійшло на задній план, коли в листопаді 2000 р. в Україні спалахнув так званий “касетний скандал”. 28 листопада лідер Соціалістичної партії, народний депутат В. Мороз поінформував Верховну Раду та громадськість про наявність плівок із записами розмов у кабінеті Президента Л. Кучми, які таємно здійснював офіцер президентської охорони М. Мельниченко. Серед інших фактів, виникли підстави стверджувати про причетність Л. Кучми до вбивства відомого журналіста Г. Гонгадзе, співробітника опозиційного до влади видання “Українська правда”. Ця справа про вбивство журналіста стала відомою у всьому світі. Опозиційні щодо Л. Кучми партії – Народний рух, Українська народна партія, Соціалістична партія, партія “Батьківщина” Ю. Тимошенко та ін. закликали громадськість до активних дій з метою відставки Л. Кучми.

У середині грудня 2000 р. противники Л. Кучми вдались до вуличних демонстрацій.

На Майдані Незалежності було створене наметове містечко під назвою “Зона, вільна від Кучми”.

Гостра політична криза влади призвела до того, що результати референдуму, які до того ж вкрай не подобались депутатам Верховної Ради, так і не були втілені у життя. У січні 2001 р. на підтримку внесення змін до Конституції висловилось лише 204 народні обранці. Отже, великі кошти, витрачені на проведення референдуму, виявились викинутими на вітер, а воля народу – проігнорована обранцями того ж самого народу.

Незгасаючі антипрезидентські маніфестації на вулицях Києва змусили Л. Кучму та його оточення вдатися до контрзаходів. У січні 2001 р. президентським указом було звільнено з посади віце-прем’єр-міністра Ю. Тимошенко. У лютому її як одного із співзасновників “Форуму національного порятунку”, спрямованого на повалення Л. Кучми, було заарештовано і звинувачено у різних злочинних діях (контрабанді російського газу, підробці фінансових документів, ухилянні від сплати податків і ін.).

Щоправда, у квітні 2005 р. Печерським районним судом м. Києва всі ці звинувачення на адресу Ю. Тимошенко були зняті, а Указ Президента про звільнення визнано неправомірним. 1 березня наметове містечко на Хрещатику було знесене працівниками міліції, 9 березня біля пам’ятника Т. Г. Шевченку мали місце криваві сутички між маніфестантами і міліцією, в результаті яких було кілька десятків поранених. Власне тоді, у квітні, президентські олігархічні фракції у парламенті при підтримці комуністів і соціалістів відправили популярний у народі уряд В. Ющенка у відставку, уряд якому вдалося за рік ліквідувати попередні багаторічні державні борги перед працюючими та пенсіонерами. Це змусило Ющенка поповнити ряди опозиції.

Соціально-економічна і політична ситуації у 2002–2003 pp. залишались напруженою. Українська економіка так і не стабілізувалась, знову виникли значні державні борги із заробітної плати, вибухали то “зернова”, то “бензинова”, то “цукрова” кризи.

У парламенті, де склалось неадекватне представництво суспільних інтересів, депутати вільно переходили із фракції у фракції, керуючись не народними, а власними інтересами. Склалася невідповідність фракційної структури результатам виборів 2002 р.

У центрі політичних дискусій у парламенті 2003–2004 pp. опинилась проблема щодо вдосконалення політичної системи в Україні. Помаранчева революція

Проекти політичної реформи вносили В. Медведчук з П. Симоненко, О. Мороз та ін. Вони в засаді передбачали зміцнення ролі парламенту і, відповідно, обмеження ролі Президента в державі (комуністи пропонували ліквідувати цю посаду взагалі), тобто перетворення України за формою правління у парламентсько-президентську республіку, а також значне розширення повноважень прем’єр-міністра, органів місцевого самоврядування та ін. Не заперечував проти політреформи і Л. Кучма, який не мав права знову балотуватися на президентську посаду, отже, йому було байдуже.

Першу спробу завчасно анулювати наслідки ймовірної перемоги опозиції на виборах шляхом внесення змін до Конституції олігархи і ліві партії здійснили у Верховній Раді у квітні 2004 р. Однак голосування за конституційну реформу, спрямовану на обмеження повноважень Президента, виявилося невдалим: за неї проголосувало менш, ніж необхідні 2/3 депутатів (294 з 450).

Тим часом в Україні наближались президентські вибори, в майбутньому відомі як “Помаранчева революція”. Кандидатів на цю посаду виявилось багато: 24. Серед них: лідер коаліції “Сила народу” В. Ющенко, прем’єр-міністр України В. Янукович, мер Києва О. Омельченко, лідер комуністів П. Симоненко, партії ПСПУ – Н. Вітренко, Партії промисловців і підприємців – А. Кінах і ін.

Своєрідною прелюдією Помаранчева революція стали вибори у квітні 2004 р. міського голови у м. Мукачевому на Закарпатті. Тут основна боротьба розгорнулась між представником блоку “Наша Україна” та членом партії СДПУ(о). Вибори було грубо сфальсифіковано на користь останнього. Вільного волевиявлення виборців у Мукачевому не було, його дискредитували жорсткий контроль місцевої влади над ЗМІ, втручання у процес виборів на виборчих дільницях сторонніх осіб, тиск і погрози журналістам, народним депутатам, виборцям, побиття деяких з них, тотальна фальсифікація офіційних результатів виборів.

Події у Мукачевому сколихнули всю Україну. Вони наочно продемонстрували стрімку тенденцію сповзання країни у прірву беззаконня, корупції і авторитаризму.

Згодом ці вибори суд визнав недійсними, а у 2006 р. засудив спійманих (бо деякі приховують донині) винуватців, зокрема кількох голів дільничих виборчих комісій, до різних термінів ув’язнення.

Провладні партії, використовуючи досвід Мукачевого, відповідно готувались до проведення президентських виборів, які були призначені на 31 жовтня 2004 р. Задля перемоги на виборах провладного кандидата В. Януковича правлячий режим з самого початку почав застосовувати різні види “адміністративного ресурсу”: закриття незалежних ЗМІ (наприклад, було усунено з ефіру Києва українську службу радіо “Свобода”, відключено у різних регіонах країни програм опозиційних телекомпаній “Ера” та “5-й канал”), відбувався постійний тиск на виборців через державні і підлеглі олігархічним структурам канали, які постійно надавали ефірний час прихильникам В. Януковича і вкрай рідко, або й зовсім не давали – прихильникам В. Ющенка.

У телеефірі проводилась кампанія систематичного паплюження кандидатури В. Ющенка та його прихильників, в чому почесна роль належала таким одіозним “оглядачам” як Корчинський і Джангіров (канал “1 + 1”). Відбувалося негласне стеження за діяльністю опозиції та незалежних журналістів (свідчення генерала СБУ В. Кравченка), переслідувалися спонсори виборчих кампаній опозиційних кандидатів, для чого на повну силу використовувались силові структури, а особливо – податкова служба.

Особливістю виборчої кампанії 2004 р. “Помаранчева революція“, крім широкого використання у ній адміністративного ресурсу і застосування “брудних технологій”, було те, що активно використовувалась значна кількість так званих “технічних кандидатів” – осіб маловідомих, які не мали жодних шансів бути обраними, але зате широко використовували свій ефірний час на паплюження кандидатів опозиції, а також те, що чинилися навіть спроби фізичного усунення одного з реальних кандидатів на перемогу (18 вересня 2004 р. в Україні і світі стало відомо про факт отруєння В. Ющенка).

Помаранчева революція

Однак, не дивлячись на все це, на зливу “компроматів” на адресу В. Ющенка, він все-таки переміг у першому турі виборів, випередивши В. Януковича на піввідсотка. Програма В. Ющенка “Десять кроків назустріч людям”, яка передбачала створення 5 млн робочих місць, пріоритетне фінансування соціальних програм, зменшення податкового тиску на підприємців, боротьбу з хабарництвом і корупцією в усіх сферах державного управління та злочинністю взагалі, знайшла підтримку у 11 млн 125 тис. 395 виборців (39,87 %). За В. Януковича проголосувало 10 млн 969 тис. 579 виборців (39,32 %). За О. Мороза – 1 млн 621 тис. 154 виборці (5,81 %), П. Симоненка – 1 млн 388 тис. 045 виборців (4,97 %). Інші кандидати переважно набрали менше 1 % голосів.

У зв’язку з тим, що жоден з кандидатів на пост Президента не одержав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, то Центральна виборча комісія призначила на 21 листопада 2004 р. повторне голосування щодо двох кандидатах, які одержали найбільшу кількість голосів виборців – В. Ющенку та В. Януковичу які ввійшли в історію як “Помаранчева революція”.

Напередодні другого туру В. Ющенка підтримали голова СПУ О. Мороз, голова Партії промисловців і підприємців А. Кінах, голова Християнсько-ліберальної партії Л. Черновецький, громадський штаб мера столиці О. Омельченка та ін.

Олігархічні партії, комуністи і ін. підтримали В. Януковича. Його прихильники і далі пов’язували великі надії на широке застосування “адмінресурсу” та виборчими маніпуляціями.

Помаранчева революція

Під час другого туру виборів де отримала початок Помаранчева революція українськими і зарубіжними незалежними спостерігачами було зафіксовано безліч кричущих фактів порушень виборчого процесу, переважно у східних і південних областях: відсутність прізвищ виборців у дільничних списках або помилкові дані про них, що позбавляло їх права голосувати; масові виклики членів комісій для голосування вдома; масові видачі відкріпних талонів у східних областях, за якими десятки тисяч людей зі сходу України їхали спеціально виділеними поїздами і автобусами у центральні і особливо західні області, де за цими талонами голосували по декілька разів кожен, пересуваючись від однієї виборчої дільниці до іншої.

Спостерігачам на сході і півдні України заважали здійснювати моніторинг процесу голосування, а при здійсненні процедури підрахунку голосів їх часто виганяли з приміщень комісій; протоколи підрахунку голосів голови комісій часто заповнювали одноособово, іноді – вдома; виборчі дільниці у східних регіонах залишались відкритими упродовж години- двох після того, як мали бути офіційно закриті; мали місце погроми деяких виборчих дільниць, де потенційно міг перемогти В. Ющенко, псування хуліганами бюлетенів у виборчих скриньках; втручання в електронну систему підрахунку голосів Центральної виборчої комісії (її серверу) та ін.

Помаранчева революція

Підозріло високими, зокрема у східних областях, були цифри явки виборців на голосування: на деяких дільницях Донецької області вона досягла 100 % (що нереально) або й була понад 100 %, а загальна явка виборців тут буцімто становила – 96,65 %. І це при тому, що сотні тисяч громадян цієї області перебували на заробітках у Росії; на Луганщині взяло участь у виборах нібито 89,5 % виборців. І ця цифра виглядала нереальною.

У підсумку, пізньої ночі 22 листопада голова ЦВК С. Ківалов попередньо оголосив про перемогу на виборах провладного кандидата В. Януковича, який на 3 % випередив В. Ющенка. Це разюче суперечило даним екзитполів і паралельного підрахунку голосів опозиційними спостерігачами. Провладні партії і сили святкували перемогу, тим більше, що спостерігачі з країн СНД, передусім Росії, заявили, що вибори пройшли чесно і без значних порушень.

Проте, спираючись на численні факти грубих порушень виборчого процесу, яких “не помітили” спостерігачі з СНД, але масово зафіксували опозиційні українські та західні спостерігачі, В. Ющенко заявив, що не визнає результатів виборів, висловив недовіру ЦВК, серед членів якої, до речі не було одноголосності та закликав своїх прихильників вийти на Майдан Незалежності, щоб відстояти своє право на чесний вибір. Так почалася Помаранчева революція.

Вже у понеділок, 22 листопада, десятки тисяч киян і гостей столиці збурених брудним та безцеремонним фальшуванням результатів волевиявлення громадян, зібрались на Майдані і поклялись не розходитись, доки правда не переможе. Перед учасниками мітингу виступили В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз, А. Кінах і ін. члени коаліції “Сила народу”. На центральних вулицях Києва з’явилося наметове містечко, мешканцями якого стали учасники акції громадянської непокори. З перших днів існування страйкуючого Майдану, відомого під назвою Помаранчева революція тут було створено низку координаційних служб: безпеки, матеріального забезпечення і постачання, відділ преси і ін.

Помаранчева революція

Одними з перших, хто оголосив про свою підтримку і приєднання до загальнонаціонального страйку “Помаранчева революція”, були у Києві ректорат і студенти Національного університету “Києво-Могилянська академія” на чолі з ректором Брюховецьким, далі – викладачі та студенти Міжрегіональної академії управління персоналом та інших вузів, члени громадських об’єднань “Пора”, “Чиста Україна” і ін. Взагалі все студентство Центральної і Західної України виступило дуже згуртовано й активно.

У Львові вже 22 листопада за підтримки ректора національного університету імені Івана Франка І. Вакарчука, який відразу зайняв патріотичну позицію, та на заклик студентських організацій першими в місті вийшли на безстроковий мітинг протесту всі викладачі і студенти вузу, які висловили недовіру ЦВК. У Тернополі близько 10 тис. прихильників Ющенка перекрили рух на залізничному вокзалі. У десятках обласних центрів, міст, сотнях містечок і сіл прокотилася хвиля стихійних мітингів та протестів. В одному з таких мітингів у Львові взяло участь біля 180–200 тис. осіб.

22 листопада міські ради Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Вінниці висловили недовіру ЦВК і звернулися до Верховної Ради із закликом не визнавати результатів підрахунку голосів.

Проте центром подій Помаранчева революція залишалася столиця України – Київ. Сюди, на Майдан Незалежності стали приїжджати десятки тисяч людей з усіх регіонів, з усіх куточків України, особливо з Заходу. В Україні оголошено загальнодержавний безстроковий політичний страйк. Рішення визнати Президентом і виконувати тільки накази В. Ющенка ухвалили Волинська, Чернівецька, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська обласні Ради, Вишгородська, Дрогобицька, Кам’янець-Подільська, Теребовлянська, Хмельницька міські Ради та ін.

23 листопада опозиція зробила спробу скликати позачергову сесію Верховної Ради з метою висловлення недовіри Центрвиборчкому, але сесія не відбулася: не з’явилися депутати провладних фракцій та комуністи. Тоді співголова коаліції “Сила народу” Ю. Тимошенко закликала протестантів (яких на Майдані Незалежності вже налічувало кількасот, а за деякими даними – до мільйона осіб) пікетувати та блокувати Адміністрацію Президента, будинок уряду та інші адміністративні установи з метою прискорити передачу влади Л. Кучмою новообраному народному президенту В. Ющенку.

Однак ЦВК, проігнорувавши численні скарги на порушення виборчого законодавства з боку представників В. Ющенка, народних депутатів і ін., визнала переможцем виборів В. Януковича з результатом 49.46 % голосів виборців (за В. Ющенка – 46,61 %). Щоправда, цей підсумковий протокол комісії відмовилися підписати кілька її членів.

Події під назвою “Помаранчева революція” в Україні стали в центрі уваги всього світу.

Провести невідкладне розслідування порушень виборчого процесу в Україні закликали українську владу державний секретар США К. Пауел, президент Польщі О. Кваснєвський, міністр закордонних справ Канади П. Петіїрю, голова Єврокомісії Х.-М. Баррозо, президент Грузії М. Саакашвілі і ін. Ці події фігурували на шпальтах багатьох газет світу.

На знак солідарності з народом України, який на вулицях, але мирним способом відстоював своє право на чесний вибір, у багатьох країнах пройшли мітинги солідарності, люди, навіть депутати вдягали помаранчеві стрічки, шарфи, краватки, оскільки помаранчевий колір став в Україні кольором мирної революції, названої згодом “Помаранчева революція”. Особливо енергійно, дійово підтримували в цей складний для України час її народ власті й народ Польщі, Грузії, українська діаспора Канади, США і ін.

Відповідальність за захист демократії в Україні взяв на себе створений коаліцією “Сила народу” 25 листопада Комітет національного порятунку, який оприлюднив “Декрет про поновлення народовладдя в Україні” та призначив А. Кінаха головою всеукраїнського страйкового комітету.

Того ж дня підтримку акції непокори висловили учасники Надзвичайного Всеукраїнського з’їзду депутатів місцевих рад, понад 300 співробітників зовнішньополітичної служби України і ін.

До загальнонаціонального страйку під назквою “Помаранчева революція” долучились журналісти, зокрема навіть підконтрольних провладному режимові ЗМІ, які не бажали неправдиво, однобоко висвітлювати події в країні.

Провладний режим вирішив стягнути до Києва підрозділи спецвійськ, техніку. Це могло загрожувати кровопролиттям. Тому значно зменшили напругу в суспільстві заяви міністра оборони та голови СБУ про те, що проти народу, учасників мирних мітингів, страйків та демонстрацій не буде застосовано військ спецназу, військових частин, бойової техніки.

Важливими подіями Помаранчева революція було рішення Верховного Суду України про заборону ЦВК оголошувати результати виборів до закінчення розгляду скарги В. Ющенка на незаконність постанови ЦВК про обрання В. Януковича Президентом України, а також приїзд в Україну уповноваженого представника ОБСЄ, екс- президента Польщі Л. Валенси, а згодом – міжнародних посередників: президента Польщі О. Кваснєвського, Верховного комісара ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки X. Солани, Генерального секретаря ОБСЄ Я. Кубіша, президента Литви В. Адамкуса та спікера Державної Думи Росії Б. Гризлова. Ними були започатковані переговори між В. Ющенком, В. Януковичем та Л. Кучмою про передачу влади в Україні.

Готовність шукати вихід з кризової політичної ситуації продемонструвала й Верховна Рада України на чолі зі спікером В. Литвином. 27 листопада на позачерговому засіданні голосами 307 депутатів вона прийняла постанову “Про політичну кризу в державі, що виникла у зв’язку з виборами Президента України”.

Цією постановою Верховна Рада визнала недійсними результати повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 р. Вона висловила недовіру ЦВК у зв’язку з неналежним виконанням нею обов’язків та висловилась за необхідність створення Тимчасової слідчої комісії з розслідування порушень виборчого законодавства та обставин встановлення підсумків голосування. В. Ющенку та В. Януковичу запропоновано “терміново провести переговори з метою подолання політичної кризи та підписання відповідної політичної угоди”.

Помаранчева революція. Не сиділи, склавши руки, й прихильники В. Януковича.

Вони скерували у Київ кілька тисяч своїх прибічників, які пробували створити своє наметове містечко (через декілька днів воно згорнулося), а в східних регіонах заговорили про створення так званої “Південно-Східної автономії”. Заклики до розколу держави, приєднання її східних областей до Росії активно звучали й на ініційованому виборчим штабом В. Януковича Всеукраїнському з’їзді органів місцевого самоврядування, що розпочався 28 листопада у Сіверськодонецькому Луганської обл. У ньому взяли участь біля З тис. делегатів східних і південних областей, а також Полтавщини і Сумщини (всього з 9-ти областей і Криму).

29 листопада Верховний Суд України прийняв до розгляду скаргу довіреної особи В. Ющенка М. Катеринчука на постанову ЦВК. Почався судовий розгляд справи.

1 грудня увага всієї України знову була прикута до Верховної Ради, де вирішувалося питання про відставку уряду, збереження територіальної цілісності України й запобігання проявам сепаратизму. У розгляді цих важливих питань відмовились брати участь фракції “Регіони України”, СДПУ(о) та комуністи.

Після тривалих дискусій Верховна Рада ухвалила таки постанову про відставку уряду (329 голосів), якому висловлено недовіру. Але чинний президент Л. Кучма не видав указу про відставку уряду, хоч, згідно з Конституцією, повинен був це зробити.

З грудня 2004 р. Верховний Суд України ухвалив доленосне рішення. Судова палата у цивільних справа ВС України, яку очолював А. Ярема, скасувала результати другого туру виборів та зобов’язала ЦВК призначити повторне голосування на 26 грудня. За це рішення проголосували усі 20 суддів судової палати.

Помаранчева революція. Подальші тривалі й виснажливі переговори між владою та опозицією завершились укладенням компромісу, який поклав кінець політичній кризі в Україні.

8 грудня 2004 р. у Верховній Раді в присутності Президента Л. Кучми в пакетному режимі депутати проголосували за зміни до Закону України “Про вибори Президента” і ухвалили проведення політичної реформи та реформування системи місцевого самоврядування. За цей “пакет” проголосувало 402 депутати. 399-ма голосами чинну ЦВК відправлено у відставку і сформовано нову ЦВК, на чолі з Я. Давидовичем. Помаранчева революція

Ухвали Верховної Ради щодо політреформи, якої наполегливо добивались деякі партії (соціалістична, комуністична) означали, що з 1 вересня 2004 р. Україна з президентсько-парламентської республіки перетворилась у парламентсько-президентську. Повноваження Президента були значно урізані.

За нового розподілу повноважень значно посилилась роль парламенту. Він, зокрема, затверджує прем’єр-міністра і склад уряду, дає дозвіл на призначення та звільнення Генерального прокурора, голови СБУ та так званих “силових” міністрів, народним депутатам збережено їх недоторканність, обіцяно її депутатам місцевих рад (це було зроблено дещо пізніше). Верховна Рада обиратиметься за партійними списками, а прохідний бар’єр для партій знижено з 4 до 3 % голосів виборців. Глава держави втратив право призначати і звільняти прем’єр-міністра, більшість членів уряду.

Перетворення України в парламентсько-президентську республіку, що відбулося на вимогу лівих сил, навряд чи на цьому етапі розвитку України можна вважати доцільним. Сьогодні в Україні залишаються невирішеними чимало економічних, політичних, соціальних, правових проблем, потрібною є якраз міцна влада глави держави (у першу чергу) та уряду, а не різко структурованого, нестабільного парламенту, де часто-густо точаться довготривалі безплідні дискусії, своєчасно не обговорюються і не приймаються вкрай потрібні для країни закони, а в середовищі народних обранців домінують не загальнонародні, а вузькофракційні, кланові, а часто й особисті інтереси.

Зрештою, так вчить й досвід світової історії (згадаймо хоч би “Новий курс” президента США Ф. Д. Рузвельта у 30-ті pp. XX ст., чи посилення влади Президента у складній міжнародній (Алжирська криза) та внутрішньополітичній ситуації у Франції за Конституцією 1958 р. тощо).

Помаранчева революція. 26 грудня 2004 р. відбулося переголосування другого туру виборів Президента України.

За процесом виборів стежило 12 тис. спостерігачів з різних країн світу. 10 січня 2005 р. ЦВК, розглянувши всі скарги штабу В. Януковича та визнавши їх необгрунтованими, оголосила переможцем виборів В. Ющенка. З 29 068 314 (72,22 %) виборців, які взяли участь у голосуванні, за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців (15 млн 115 тис. 452 особи), за В. Януковича – 44,19 % (12 млн 848 тис. 087 осіб).

Інавгурація Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня 2005 р. у День Соборності України за участю 8 президентів іноземних держав та повноважених делегацій з 64 країн світу. Помаранчева революція закінчила свою активну фазу.

“Помаранчева революція”, яка за своєю суттю була масовою акцією протесту населення України проти антидемократичного, олігархічного режиму Л. Кучми, закінчилася. Помаранчева революція продемонструвала наявність в Україні сформованого, патріотично настроєного громадянського суспільства. Сотні тисяч людей в надзвичайно складних погодних і побутових умовах твердо й непохитно стояли на Майдані Незалежності аж до перемоги Помаранчева революція, впродовж майже місяця. Стояли люди різного віку, різних професій, різних регіонів, викликавши симпатії і подив всього світу, стояли, не допускаючи ніяких ексцесів, правопорушень, екстриму.

Президент В. Ющенко сформував коаліційний уряд на чолі з Ю. Тимошенко, який приступив до активної діяльності. Затверджена 4 лютого 2005 р. Верховною Радою програма уряду “Назустріч людям” передбачала комплекс першочергових заходів, спрямованих на підвищення життєвого рівня населення, подолання бідності і безробіття, посилення цільової спрямованості соціальних програм та ін.

Крім того, у травні 2005 р. Президент запропонував уряду до виконання 17 програм.

Президент і уряд тільки за півтора року своєї діяльності зробили чимало корисного для народу. Україна дала всьому світові урок свободи і демократії, піднеслася до рівня взірця для наслідування і об’єкта захоплення. Влада стала відкритою і ближчою до народу. Народ повного мірою відчув, що таке свобода, вільніше, без цензури стали діяти ЗМІ.

Зокрема, збільшено розміри допомоги матерям при народженні дитини у 11,7 рази (з 725 до 8 497 грн), за 2005 р. державну соціальну допомогу отримали понад 405 тис. малозабезпечених сімей на суму 546,7 млн грн.; 385 тис. сімей отримали субсидії на придбання палива й газу (76,2 % сімей проти 58 % у 2004 р.); 7 711 безпритульних дітей отримали соціальний захист; близько 72 % поточного бюджету було спрямовано на соціальні потреби; 16 % ВВП скеровано на пенсійну програму; збільшено розмір пенсій (середній розмір – 396 грн), який дорівнявся до встановленого законом прожиткового мінімуму; збільшено загальний обсяг видатків з бюджету 2005 р. на охорону здоров’я – до 12,2 млрд грн (2000 р. – 8,5 млрд, 2004 р. – 9,6 млрд); у середньому на 20,3 % зросла заробітна платня, створено 830 тис. робочих місць; започатковано програму “Контрабанда – стоп!” та ін.

Україна твердо взяла курс на європейську інтеграцію, на вступ до Євросоюзу. В Україну пішли іноземні інвестиції, стабільною стала фінансова система, твердою і надійною – українська гривня.

Але були і невдачі, незбіжність у поглядах і діях серед високо- посадовців, зокрема в уряді. Це призвело до відставки уряду Ю. Тимошенко.

Було сформовано новий коаліційний уряд, який очолив Ю. Єхануров.

Але і надалі не все вдалось Президенту, його команді і уряду виконати з налічених програм. Нова влада надто швидко втратила запал до проведення ґрунтовних державних реформ. Надто багато уваги приділяла вона постійним персональним перестановкам, декларативним лозунгам і рішенням. Спостерігалось послаблення фінансової дисципліни, надто великими були соціальні видатки, за допомогою яких “помаранчеві” намагались утримати народну підтримку. Це призвело до збільшення інфляції, росту цін.

Народ був розчарований й тому, що залишилось лише гаслом гасло боротьби з корупцією, зловживаннями та гасло “всіх бандитів – у тюрми”. Правда, дехто з них втік за кордон, але жодних голосних процесів над ними так і не відбулось. Неефективно діяла прокуратура, СБУ, не розкрито низку резонансних справ. Найбільшим, однак, недоліком була, мабуть, внутрішня неоднорідність, “різношерстість” “помаранчевих”, випливли назовні спочатку приховані, а потім – чимраз очевидніші розбіжності між ними.

Зокрема, власну політику проводили соціалісти партії О. Мороза, кілька яких входило до складу уряду. Вони не раз голосували у парламенті проти урядових і президентських законопроектів щодо, наприклад, лібералізації економіки, а також щодо низки реформ, необхідних для входження України в СОТ (Світової організації торгівлі). Це, у свою чергу, насторожило багатьох західних політиків і економістів стосовно України.

Тому серед значної кількості населення, яке сподівалося на негайні й відчутні зміни (хоч такого майже не буває, бо на все потрібен час, певне терпіння), назріло розчарування. Проявом цього були результати парламентських виборів, які відбулись в Україні 26 березня 2006 р. На виборах перемогу здобула Партія регіонів (32,14 % голосів), яка провела у парламент 186 своїх представників. На другому місці – Блок Юлії Тимошенко (22,29 %) – 129 мандатів. На третьому місці Блок “Наша Україна” (13,94 %) – 81 мандат. На четвертому – Соціалістична партія (5,6 %) – 33 мандати. На п’ятому – Комуністична партія (3,66 %) – 21 мандат.

Отож, до парламенту пройшло 4 партії і блок партій “Наша Україна”.

Результати парламентських виборів стали серйозним застереженням і уроком для табору “помаранчевих”. Але він не пішов їм на користь. Про це засвідчили подальші події.

Хоч Партія регіонів здобула на виборах перемогу, але навіть зблокувавшись з комуністами вона не змогла сформувати більшість (207 голосів, за потрібних 226). “Помаранчеві” змогли, зблокувавшись, отримати більшість – 240 голосів, цього їм і далі варто було триматися – спільно, забувши про особисті інтереси і амбіції.

Натуральним кандидатом на пост Прем’єр-міністра була Ю. Тимошенко, партія якої здобула серед “помаранчевих” найбільше місць у парламенті. Але Президент не поспішав (з різних причин) пропонувати її на цей пост. “Наша Україна” взагалі вела себе двозначно, позиція її була не чіткою, за кулісами йшли розмови про її можливу коаліцію з Партією регіонів. Ситуація ускладнювалась. “Наша Україна” пропонувала на посаду спікера парламенту П. Порошенка, хоч на неї претендував і О. Мороз. Безкінечні переговори і дискусії у таборі “помаранчевих” закінчилися тим, що соціалісти на чолі з О. Морозом (за винятком двох осіб) перейшли до блоку В. Януковича.

Тепер цей блок становив більшість, утворивши так звану “антикризову коаліцію”. Вона нараховувала 238 депутатів.

Перед В. Ющенком відкривались два шляхи: або призначити, згідно з Конституцією Прем’єр-міністром В. Януковича, або, як твердила партія БЮТ і сама Ю. Тимошенко, розпустити парламент і оголосити нові вибори.

Схильний в той час до компромісів Президент, щоб не загострювати ситуації в країні, уникнути нової конфронтації, вибрав перше: призначив В. Януковича Прем’єр-міністром України. О. Мороз став спікером парламенту. Перед цим В. Ющенко, зібравши лідерів усіх партій, які пройшли у парламент, домігся підписання ними Універсалу народної єдності. В ньому гарантувалась незмінність засадничих принципів і напрямків української внутрішньої і зовнішньої політики, збереження української мови як державної та ін.

Проте єдності не вийшло. Ю. Тимошенко твердо заявила, що її партія переходить в опозицію до влади.

В. Янукович сформував уряд, в який увійшло троє міністрів з “квоти” Президента – міністри закордонних справ, внутрішніх справ і оборони. 4 серпня 2006 р. склад уряду був затверджений парламентом. Проте згодом два з них під різними приводами були Прем’єром і парламентом з уряду усунені (залишився тільки міністр оборони).

З самого початку призначення В. Януковича Прем’єр-міністром, який мав тверду опору у вигляді “Антикризової коаліції” в парламенті, між ним і Президентом стали загострюватись відносини. Майже не було співпраці, зате були перманентні конфронтації. Прем’єр-міністр і парламентська більшість стали докладати усіх зусиль, щоб ще більше, ніж це передбачено конституційною реформою 2004 р., обмежити владу Президента. На це був спрямований певного мірою й важливий та в цілому потрібний вироблений урядом і затверджений парламентом Закон “Про Кабінет Міністрів України” від 21 грудня 2006 р. У ньому пропозиції Президента майже не були враховані.

Прийняла Верховна Рада і низку інших важливих законів. Наприклад, “Про державний реєстр виборців” від 22 лютого 2007 р. і ін. Низку важливих указів видав і Президент України.

До речі, у міжчасі, тобто з 18 по 20 серпня 2006 р. у Києві відбувся IV Всесвітній Форум українців, на який прибуло понад тисячу делегатів з усіх куточків світу. На форум прибули Президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський, Президент України в екзилі, голова Фунації ім. О. Ольжича Микола Плав’юк, Генеральний секретар Світового конгресу українців Віктор Педенко, Президент Європейського конгресу українців Ярослава Хортяні і багато інших особистостей.

На Форумі виступив Президент України В. Ющенко.

Очікували й на Прем’єр-міністра В. Януковича, але він у той час поїхав на медичне обстеження у Москву.

Важливим заходом Форуму став Перший всесвітній установчий з’їзд Міжнародної організації “Нова хвиля”, покликаної об’єднати представників так званої “четвертої хвилі” української еміграції – тобто тих, хто виїхав за межі вже незалежної України за кордон.

Глибоку стурбованість у зарубіжних делегатів Форуму викликав розвиток політичних подій в Україні, а також ситуація з станом української мови, вірніше, її занепад.

На Форумі головою Української всесвітньої координаційної ради обрано відомого поета і громадського діяча Дмитра Павличка (на 4-річний термін). Також на Форумі обрано президію УВКР у складі 36 осіб, 12 з яких – представники України, по 12 – від східної та західної діаспор.

Всесвітній форум українців засвідчив – українська діаспора постійно цікавиться розвитком подій в Україні, переживає за неї, допомагає, чим може, твердо стати їй на шлях незалежності.

Помаранчева революція

Україна – багата держава, Багата, передусім, на природні ресурси. Так, за запасами вугілля у світовому рейтингу (47 млрд тонн) вона займає 8 місце (1 місце – США), за його видобутком – 10; запасами залізної руди (20 млрд тонн) – 2 (1 місце – Росія), за її видобутком – 5; щороку в Україну виплавляється 31 млн тонн сталі (7 місце; 1 місце – Китай); за виробництвом уранових концентратів (0,6 тис. тонн) – 10 місце (1 місце – Канада); за виробництвом електроенергії (щорічно 170 млрд кВт/ год) – 17 місце (1 – США). Але, водночас, Україна посідає 11 місце за споживанням палива й енергії, тобто наша економіка наденергомістка, споживаючи щорічно майже 225 млн тонн уявного палива. Ми споживаємо його більше, ніж скажімо, Польща, Корея, Бразилія, Іспанія та ін.

За площею ріллі (33,3 млн га) – Україна 9 у світі (1 місце – США: 185,7 млн га); за виробництвом мінеральних добрив (2,4 млн тонн) – на 10 місці (1 місце – Китай, 27,6 млн тонн); за виробництвом картоплі (15 млн тонн) – на 6 місці (1 місце – Китай (56 млн тонн); з виробництва цукру (2,1 млн тонн) – на 5 місці (1 місце – США (7,6 млн тонн); за виробництвом молока (13,8 млн тонн) – на 8 місці (1 місце – США (71,4 млн тонн).

Це свідчить, що Україна має усі можливості стати однією з найрозвиненіших, найбагатших держав світу. Були б тільки у ній при владі патріотично налаштовані, професійні, немеркантильні керівники, які дбали б не про свої особисті, вузькопартійні чи кланові інтереси, не оглядалися б на сусідів, не розмовляли б чужою мовою, а дбали б про добро рідної землі, рідного народу.

Джерело: Підручники ком


Добавить комментарий