Початок XX століття на українських землях

Початок XX століття

Початок XX століття ознаменувався пожвавленням суспільно-політичного руху в Україні. Одним із його проявів стало піднесення українського національно-визвольного руху та національної самосвідомості українців.

Значний вплив на суспільне життя в Україні мали події Першої світової війни. Війна викликала загальнонаціональну кризу в Російській імперії, яка переросла в революцію, і повалення самодержавства. У цей період український народ відразу заявив про свої національні інтереси. Українська революція 1917 р., хоча й завершилася поразкою, привела до відродження традиції української державності, а її уроки мали важливе значення для подальшої визвольної боротьби українського народу.

На початок XX століття український народ, як і в попередньому столітті, залишався під владою Російської та Австро-Угорської імперій. Територія етнічних українських земель дорівнювала 690 тис. км2. Із них близько 80 % становила Наддніпрянська Україна, що входила до складу Російської імперії. На її території імперською владою було створено дев’ять губерній. На Лівобережжі й Слобожанщині — Чернігівську, Полтавську та Харківську, на Правобережжі — Київську, Подільську та Волинську, на Півдні — Катеринославську, Херсонську й Таврійську. Водночас значна частина українців проживала за межами цих губерній.

Вони заселяли також великі райони Чорноморської губернії, Кубанської області, області Війська Донського, Курської, Воронезької, Мінської, Холмської та Гродненської губерній.

Під владою Австро-Угорщини перебувала Західна Україна, що становило близько 20 % етнічних українських земель. Адміністративний і конституційний устрій Австрії та Угорщини, об’єднаних особою монарха, суттєво відрізнявся. Кожна країна мала окремий парламент: Австрія — у Відні, Угорщина — у Будапешті. Землі Австрії були поділені на 17 адміністративних одиниць, що мали автономію у внутрішніх справах та окремі місцеві законодавчі органи, а Угорщина, незважаючи на неоднорідність етнічного складу, існувала як єдина централізована держава. Галичина й Буковина мали статус коронних країв Австрії, а Закарпаття входило до складу Угорщини.

Територіальний устрій України на початок XX століття

Наддніпрянська Україна

Правобережжя 

Київська

Подільська

Волинська

Лівобережжя

Чернігівська

Полтавська

Слобожанщина

Слобідсько-Українська

(від 1835 р. – Харківська)

Південь

Катеринославська

Таврійська (від 1805 р. – Херсонська)

Загальна кількість населення Наддніпрянської України, згідно з переписом 1897 р., становила 23,5 млн осіб. Із них українці складали 72 %, росіяни та білоруси — 13,1 %, євреї — 8 %. Населення Західної України, за переписом 1900 р., дорівнювало 5,96 млн осіб. Із них українці становили 68 %, поляки — 13,6 %, євреї — 13,5 %. У Наддніпрянщині російська імперська влада, як і в попередньому столітті, здійснювала політику русифікації, що охоплювала всі сфери економічного, політичного та культурного життя краю. Надзвичайно високий рівень русифікації населення спостерігався у великих містах і промислових центрах. За переписом 1897 р., в Києві 54,4 % жителів становили росіяни та лише 22,1 % — українці, в Одесі відсоток українців у складі населення міста дорівнював близько 16 %. Такою самою була частка українців у промислових центрах Слобідської й Південної України.

На західноукраїнських землях місцеве українство потерпало від політики онімечування, що поєднувалася з полонізацією в Галичині, румунізацією в Буковині та мадяризацією в Закарпатті. До складу території Галичини входила Східна Галичина, заселена переважно українцями, і Західна Галичина, де переважали поляки. На Буковині північна частина краю (Чернівецький округ) була здебільшого українською, а південна (Сучавський округ) — румунською. У складі Австро-Угорщини, що була конституційною монархією, західні українці мали певні можливості для участі в суспільно-політичному житті країни. Так, вони обирали своїх представників до крайових сеймів, австрійського та угорського парламентів.

Більше матеріалів за 10 клас

Добавить комментарий