18 ст.

18 ст.

18 ст. Ліквідація Січі.

18 ст. Ліквідація Січі.

Друга половина XVIII століття. Перехід І.Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії. До обраного в 1708 р. гетьмана І.Скоропадського був приставлений для нагляду царський міністр-резидент. А восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію. Так з’явилась ще одна структура, що відстоювала інтереси Росії.

Після смерті гетьмана І. Скоропадського Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції царській політиці на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком було суворо покарано. Уся влада в Україні належала Малоросійській колегії. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол, який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії: він призначив на полковничі посади своїх прихильників, провів ряд заходів по впорядкуванню старшинського землеволодіння, вжив заходів щодо вироблення бюджету Гетьманщини, впорядкував українську торгівлю, підпорядкував гетьманській владі місто Київ, реорганізував судову систему, добився повернення запорожців, почав проводити заходи по кодифікації права на Лівобережній Гетьманщині.

Після смерті Д. Апостола в 1734 р. нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано “Правлінню гетьманського уряду”. У часи правління Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський, було дозволено обрати нового гетьмана.

Ним став брат Олексія — Кирило Розумовський. За час його гетьманування (1750—1764 pp.) українські справи були передані з Сенату до колегії закордонних справ. Він домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Україною та Росією, провів судову реформу, почав скликати з’їзди старшини, де обговорювались важливі питання життя Гетьманщини. Спробував також реформувати українські військові частини через уніфікацію зброї та обмундирування і через створення системи шкіл з військовою наукою для козацьких дітей.

18 ст.

З приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р. управління Гетьманщиною було передано Малоросійській колегії. Після успішного завершення російсько-турецької війни, коли відпала необхідність у Запорозькій Січі, Катерина II вирішує ліквідувати останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України.

З ліквідацією Запорожжя 1775р. царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 1781 р. було ліквідовано Малоросійську колегію. На українських землях було утворено три намісництва — Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об’єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. У 1783 р. козацькі полки перетворюються на полки карабінерів. Указом 1783 р. українське селянство було остаточно закріпачене. А в 1785 р. жалувана грамота дворянству, підписана Катериною II, поширювала всі дворянські права та привілеї на українську старшину.

Таким чином, у другій половині XVIII ст. на Україну був поширений суспільно-політичний устрій, характерний для всієї території Російської імперії. Залишки української автономії були ліквідовані. Козацтво як суспільну верству України було знищено.

Українська старшина, що була основною панівною верствою в Гетьманщині, не вчинила скільки-небудь помітного опору ліквідації старого суспільного устрою, оскільки її приватновласницькі інтереси не були порушені.

1764 р. — ліквідація автономії Гетьманщини

1775 р. — ліквідація Запорозької Січі

1783 р. – остаточне закріпачення українського селянства

30-60-х роках XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти всіляких утисків.

18 ст.

Доля Правобережжя у другій половині XVII ст. складалась нещасливо. Війни вщент зруйнували і обезлюднили ці землі, що колись були колискою козацтва і основним осередком української держави — Гетьманщини, що постала в результаті визвольної війни Б.Хмельницького.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки зуміли відновити колишню владу лише на початку XVIII ст.(1713 p.). Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких нараховувалось близько 40. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Броницьких, Сангушків та Ревуцьких.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням від усіляких повинностей строком на 15-20 років. Завдяки цьому Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджуватися до життя. Із закінченням терміну слобід зростали вимоги панів до селян. Почалось відродження кріпацтва. Панщина сягала 5-6 днів на тиждень.

Крім соціального гноблення, поляки, забувши уроки 1648 p., знову почали утиски православ’я. На 60-ті роки XVIII ст. православ’я на Правобережжі ледь жевріло, лише поодинокі парафії чинили опір наступу католицької та греко-католицької церков.

18 ст.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого, хоча стихійного народного опору. Відсутність козацтва, як це було в роки Хмельницького, позбавляло народний опір організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками. Слово “гайдамак” тюрського походження (гайде — гнати переслідувати) і означає “волоцюга”, “грабіжник”. Поляки називали так селянів-втікачів, що об’єднувалися у ватаги і ховались по лісам, а час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Гайдамаки не мали чіткої мети і далеко йдучих планів своєї діяльності, вони керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши у них власність.

Гайдамаки, які спочатку викликали у магнатів та шляхти лише легке роздратування, поступово перетворилися на постійну головну загрозу для них.

Зростання кількості невдоволених в результаті посилення кріпацтва, малочисельність польської армії на Правобережжі (4 тис. чол.), сусідство з Запорозькою Січчю, яка стала постачальником ватажків для ватаг перетворило гайдамацький рух на могутню силу, яка могла знищити польське панування на Правобережжі.

18 ст.

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 p., коли в Польщі розгорілась боротьба навколо обрання нового польського короля.

Сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім’я Верлан утік з війська і оголосив повстання проти панів. Зібравши загін з близько тисячі гайдамаків та селян, він рушив у похід Брацлавщиною та Галичиною, знищуючи маєтки шляхти та магнатів, суди та канцелярії. Найбільшим успіхом Верлана було здобуття Вінниці. Під тиском польських військ Верлан був змушений втекти до Молдавії.

Успіхи Верлана підняли на боротьбу проти поляків вже більші сили. Нові загони гайдамаків перетворили життя шляхти у справжнє пекло. Щоб приборкати гайдамаків, шляхта вдається до жорстокостей. Правобережжя знову стає ареною кривавих, подій. Проте гайдамацький рух невчухав. Зрештою поляки вдалися до тактики: “Поділяй і володарюй”. їм вдалось залучити на свій бік одного з ватажків гайдамаків Саву Чалого, який завзято став нищити колишніх своїх побратимів. Проте зрада не зійшла йому з рук, його було забито запорожцями.

Новий спалах гайдамацького руху вибухнув навесні 1750 р. За своїм розмахом він перевищив попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були звільнені від шляхетського панування. Росія, яка весь час спостерігала за розвитком подій, порахувала, що події починають набирати негативний для неї напрям, вводить свої війська і приборкує повстання. Але остаточно гайдамацький рух придушити не вдалось. У 1768 р. він вибухнув великим повстанням, яке увійшло в історію під назвою “Коліївщина”.

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив Максим Залізняк — запорозький козак, син бідного селянина з села Медведівки на Чигиринщині. Рано втративши батька, він тривалий час наймитував у січової старшини, змалку пізнав злигодні й поневіряння. Тривале перебування на Запорожжі, спілкування з козаками, з простим людом сприяли формуванню у М. Залізняка переконання в необхідності боротьби за справедливість. Документи донесли до нас образ відважного й талановитого народного ватажка.

18 ст.

Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 p., військо повстанців визволило від шляхти десятки сіл і містечок Київщини і підійшло до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтою козаки, що захищали фортецю, перейшли на бік гайдамаків. Це істотно зміцнило повстанські загони. 10 червня вони спільним ударом оволоділи містом, яке було форпостом польського панування на Правобережжі. Повстання перекинулося на інші райони краю, де діяли загони гайдамацьких ватажків Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та ін. Вони знищували королівські органи влади та встановлювали народне самоврядування. Поміщицька земля розподілялась між селянами, ліквідовувалися важкі повинності.

Налякані могутнім повстанням, панівні класи царської Росії та шляхетської Польщі об’єднали свої зусилля по придушенню народного руху. Полонених повстанців засуджували до страти, фізичного покарання або ув’язнення. Так були покарані І. Гонта та його найближчі сподвижники. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір. Образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам’яті, їхні дії надихали наступні покоління борців за кращу долю, на виступи проти поміщиків і самодержавства. Т. Шевченко присвятив боротьбі українського народу проти польської шляхти поему “Гайдамаки”.

1734 р. – початок гайдамацького руху

1768 р. – початок Коліївщини

Рух народних месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їх ватаги називалися опришками. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими загонами, вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. А награбоване добро роздавали бідним. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.

Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Він народився у селі Печеніжині (тепер Коломийський район Івано-Франківської обл.) в сім’ї бідного селянина. З дитинства пізнав злидні, безправ’я, несправедливість. Разом з вірними побратимами Олекса стає на шлях боротьби проти панів. Очолюваний ним загін громив панські маєтки, розправлявся з сільськими глитаями. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну й інші міста.

18 ст.

Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився грішми, що їх обіцяла шляхта. Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша — Василя Баюрака, кілька років громив шляхту у Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В. Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Значні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Це був протест проти запровадження нових податей і сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих розмірів, що місцева австрійська адміністрація змушена була направляти в села й містечка військові команди.

1774 р. — Кючук-Кайнарджийський мир

1781 р. — Ясський мир

1783 р. — входження Криму до складу Російської імперії

У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала період занепаду. Фільваркова система господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Прусія та Австрія. Вони планували розчленувати Польщу, прагнули розширити за рахунок її території свої володіння. їх лякало також поширення ідей просвітництва, а згодом ідей Французької революції. Перший поділ Польщі відбувся у 1772 p., в результаті якого до Росії відійшли в основному білоруські землі. Наступні два поділи відбулись наприкінці XVIII ст.

18 ст.

Під впливом Великої французької революції у Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який очолив Т. Костюшко. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина І і направила до Польщі війська, які згодом очолив О. Суворов.

Військові дії російської армії проти шляхетських військ на Правобережжі розпочалися на початку травня 1792 р. Королівська армія опору майже не чинила. Одні за одним здавалися польські гарнізони. Незначні сутички відбулися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. На середину 1792 р. військові операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж були реалізовані плани царського уряду. 27 березня 1793 р. з’явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна включалась до складу Росії.

Незабаром розпочалося складання присяги населенням краю на відданість Росії (крім селян, за яких її складали поміщики). Воно відбувалося досить швидко і без особливих ускладнень.

Внаслідок поділу Польщі в 1793 р. до Росії увійшла територія Правобережної України (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства). Через два роки (1795) відбувся новий поділ Речі Посполитої, і до Росії відійшли західні землі Волині й Білорусі.

18 ст.

Поділи Польщі були реакційним явищем. Польський народ на багато десятиліть втратив свою державну незалежність.

Разом з тим ліквідація державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя всупереч політиці російського царизму створила сприятливіші умови розвитку українського народу як у господарській, так і духовній сферах.

Протягом 90-х років XVIII ст. на Правобережжі були поширені загальноімперські адміністративні органи та установи. У краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські правління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину у маєтках феодалів та сплачували чисельні державні податки. Одночасно польські магнати одержали від царських властей нові чини, звання, права російського дворянства.

Отже, наприкінці XVIII ст. основна частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Але проблема возз’єднання всіх українських земель в одне ціле вирішена до кінця так і не була. Частина українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) потрапила під владу Австрійської імперії. Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, які здійснювали національне гноблення українського народу.

Ключові дати

1772 р. – перший поділ Польщі

1793 р. – другий поділ Польщі

1795 р. – третій поділ Польщі

Розвиток української культури в другій половині XVII-XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі.

18 ст.

Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст. заохочувалися і залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.

Хоча в результаті русифікації українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у XVIII ст. спостерігалось піднесення української культури. Про це свідчить, зокрема, розвиток вищої освіти, основним осередком якої була Києво-Могилянська академія.

Тяжкі часи настали для академії після 1709 p.; розправа над покровителем Мазепою одразу ж відбилася і на ставленні до його дітища. В академії заборонили навчатися іноземцям, кількість учнів зменшилась більш, ніж у 10 разів. У часи Данила Апостола, Кирила Розумовського почалось часткове відновлення минулої слави, але досягти рівня, на якому була академія на початку XVIII ст., вже не вдалося. Європейський освітній рівень з середини XVIII ст. був для неї недосяжний. У той час, як на Заході в освіті посилився науковий раціоналізм, в академії продовжували надавати перевагу схоластиці та богослов’ю. Тому-то гетьман Розумовський хотів заснувати в Батурині університет, який відповідав би тогочасним вимогам.

У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім’ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні верстви суспільства.

18 ст.

Серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було у XVIII ст. велінням часу. Ф.Прокопович у своїй промові “Про заслуги і користь фізики”, яку він виголосив перед студентами й професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала могутня математична школа, яку репрезентували вчені Ф.Прокопович, С.Яворський, С.Кулябка, Я.Маркович. Ф.Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника і Галілея.

Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Вивчивши 5 мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зіткнувся з нерозумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період мандрування. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання і праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Сковорода став одним з найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі.

В Україні кінця XVII-XVIII ст. поглибилась увага до історії. У цей час з’являються козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця. Основна їхня тема – події визвольної війни українського народу. Автори літописів вперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до їх осмислення, використовували різноманітні документи. Вони були написані в модному на той час романтизмі, що перетворювало їх у справжні літературні твори. Перший систематизований підручник з історії під назвою “Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу” вийшов 1674( р. з друкарні Києво-Печерської лаври.

18 ст.

Розвиткові науки і освіти сприяли книговидавничі центри в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С Полоцького, М.Смотрицького та ін. Однак Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою.

В українському мистецтві XVIII ст. відбувався відхід від старих, середньовічних канонів. У монументально-декоративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються народні мотиви, яскраво проступають побутові деталі.

В архітектурі кінця XVII — початку XVIII ст. поширився стиль українського бароко. У період гетьманування І.Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Переяславі та ін.

18 ст.

У середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена такими чудовими пам’ятками, як Андріївська церква у Києві (архітектори Растреллі, Мічурін), собор Святого Юра у Львові (архітектор Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А.Квасов, І.Григорович-Барський) та низкою інших.

В Україні зароджується театр, осередком якого стала Києво-Могилянська академія. Вистави найчастіше ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф.Прокоповича. М.Довгалевського, Г.Кониського. Велика увага в академії приділялась музичній освіті. Була організована музично-хорова школа. Значним музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовеський.

Отже, українська культура в XVIII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалась ідеями гуманізму й просвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.

Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст.:

1720 p. — Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.

1729 р. — Петро III звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1763 р. — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1775 р. — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

У другій половині XVII-XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві України домінуючим був мистецький стиль бароко. Його поширення в українських землях пояснюється особливостями української ментальності, появою нової еліти, тріумфальними перемогами початкового етапу Визвольної війни. Під впливом здобутків давньоруської духовності, народних традицій цей європейський стиль трансформувався в козацьке бароко, для якого характерні більша зваженість та поміркованість.

Поява і розвиток бароко на українському грунті — це спроба української культури повномасштабно скористатись надбаннями західної цивілізації після виходу України з-під впливу візантійських канонів. Одночасно це була спроба вписати українські землі у рамки європейського історичного процесу.

18 ст.

Бароко — стиль у мистецтві кінця XVI-XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Світоглядні принципи стилю в Україні були розроблені К.Кониським, Ф.Прокоповичем, С.Яворським та ін.

На Правобережній Україні бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові.

На Гетьманщині та Слобожанщині поширення здобуло козацьке бароко. Перлинами цього стилю стали Андріївська (архітектор Растреллі) і Покровська церкви у Києві, дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії (архітектор Иоганн Шедель), Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря у Полтаві.

Найвизначнішою пам’яткою дерев’яної церковної архітектури XVIII ст. є запорізький собор у Новомосковську (Самарі), збудований народним майстром Якимом Погребняком.

Видатними архітекторами українського бароко були Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір та ін.

Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток світського будівництва. Споруджувались магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувалися й прикрашалися міста.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю у декоративності, спокійністю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним — у скульптурі і в живописі.

18 ст.

Певні зміни приніс бароковий стиль і в живопис. Незважаючи на те, що основна увага митців навіть наприкінці XVII ст. звернута до релігійних сюжетів, все ж йшло творче переосмислення традиційної тематики під впливом гуманістичних ідей; застосовувались нові навики — світлотіньове моделювання, просторова перспектива; під впливом фламандської школи композиції стали більш динамічними, зображення реалістичними. Найвідомішими художниками цього періоду в українських землях були І.Руткович, Й.Кондзелевич, В.Петранович. Розвитку набув і світський живопис. Провідними портретистами були Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський.

Помітного розвитку набуло барокове граверство, якому властива складна символіка, геральдичні знаки, алегорії, пишність та декоративність.

Водночас із професійним в Україні розвивалося й народне малярство. Зразками цього живописного жанру були ікони народних майстрів, а також народні картини, наприклад, “Козак Мамай”, які стали символом народного прагнення до волі.

Більше інформації ТУТ